Місце і місія Антуанетти Міщенко – фортепіано на Хрещатику біля КМДА. Вона врятувала інструмент, який хотіли використати для барикади, й грає на ньому на холоді, запалюючи вогонь надії в очах незнайомих людей.
Біля Київської міської державної адміністрації простягнулась черга людей охочих поїсти й зігрітися. Поруч іще одна досить велика група людей оточила дівчину за фортепіано, яка віртуозно виконує твори класиків або на ходу підбирає мелодії українських народних пісень. Інструмент закутаний теплим одягом, зверху – прапор України й червона троянда.
Біля фортепіано пританцьовує сивий чоловік, який виразно жестикулює й голосно говорить. Він тут і диригент, і порадник, і соліст. “Замовляйте пісні! Вона така молодчинка! Ти ж знаєш ноти? Вона знає!”.
Дівчину звати Антуанетта Міщенко, їй двадцять один. У неї зворушливі ямки на щоках, коли вона сміється, а у волоссі синьо-жовта стрічка. Прощаючись із своєю публікою, обіцяє повернутись увечері. Люди викликають Антуанетту на біс, пропонують фрукти й цукерки, плескають. Вона віддає мені яблуко – каже, що має алергію, але не хотіла ображати людей, відмовляючись від частування.
Антуанетта змерзла. Йдемо пити чай. Грати за такої низької температури нелегко. Антуанетта навчається у Національній музичній академії, що на Майдані Незалежності, тому за Майданом стежила від початку.
Долучилась, утім, не відразу: “Якщо чесно, почувалась на Майдані зайвою. Я розуміла, що в країні відбувається щось важливе, але нічим допомогти не могла. На кухні стояти – так, це круто, але я розумію, що якась інша дівчинка зможе набагато акуратніше налити борщ. Якщо ж це робитиму я, він буде всюди. Я була тут у неділю, було дуже багато народу, але я не розуміла, що тут роблю. Я не хотіла бути частинкою натовпу. Якби я могла привести сюди весь свій курс, але з мене, на жаль, поганий організатор“.
Але зараз вона тут.
“Я проти того, щоб били людей! Я могла б сказати, що я проти президента-зека. Але, якби він чинив за законом, мене б тут не було. Так, я за євроінтеграцію, бо це можливість учитись закордоном, але зараз мені вже однаково. Навіть якби тут стояли люди з іншими політичними поглядами, проти євроінтеграції, і їх побили, я була би з ними!”, – пояснює Антуанетта.
Тут вона знайшла фортепіано. “Моя подруга возить сюди машиною продукти, одяг, дрова, – розповідає дівчина. – Вчора вона покликала мене з собою. Я побачила це фортепіано, яке несли на барикади. Ми відстояли інструмент, для мене його принесли й поставили. Коли я опинилась за клавішами, то зрозуміла: це моє місце. Я знаю, що я тут роблю, тому приходитиму сюди кожного дня до перемоги! Вважаю, що кожна людина повинна робити те, що ніхто крім неї не зробить“.
Тепер вона збирається працювати над репертуаром: купити пісенник, вивчати пісні, розбиратись, які композиції хоче слухати народ на Майдані. Хоча її спеціалізація – Моцарт, Бах, Шопен, Чайковський – людям подобається.
“Знаєш, коли я їм граю, вони поводяться так, ніби давно мене знають. У мене відчуття, що вони всі дуже рідні. Підходять, спілкуються, слухають, співають. Відчуваю єдність, просто розчиняюся в публіці. Вони навіть у мою тональність переходили! Мені було дивно: не всі мають музикальний слух, але вони відразу налаштовувались на мій ритм і тональність!” – ділиться емоціями Антуанетта.
Дивуюся, що вона знає українські народні пісні. “Та я ж в Україні живу! – відповідає дівчина. – Жила б у Росії, знала б їхні. Мені близька будь-яка музика, яка змушує думати, змушує вставати й робити“.
Каже, що завдяки виступам на Майдані зростає як музикант: “Саме тут – правильна атмосфера. Якщо сидіти вдома або грати тільки в концертних залах, такого не буде. Якщо я музикант, я повинна відтворювати дійсність, усе те, що відбувається зараз у нашому світі. Для чого я займаюся музикою, якщо роблю це тільки для себе? Хочу бути музикантом не просто тому, що граю, а тому, що можу говорити зі світом музикою, щось до нього донести“.
Антуанетта дивується, що не всі музиканти приходять на Майдан: “Мені дуже подобається, що Вакарчук, як і 2004-го, зараз тут. Так само “Гайдамаки”. А чому Потапа й Насті нема? Це не зрозуміло. Кому, як не їм, бути з народом – вони ж завжди роблять свято! А Скрипка де? Коли ці люди не тут, я не можу їх сприймати. Вони музиканти, але не з великої літери“.
О сьомій Антуанетта повертається до свого інструменту. Починає грати, збираються перші слухачі, серед яких і ті, що були тут удень. Співають “Два дубки”, “Причарувала…”.
Чути впевнені, дзвінкі, чисті дівочі голоси. Загравши “Ой у вишневому садку”, Антуанетта каже: “Це професійні співачки, їм не можна співати на морозі! Подякуймо їм!“. Люди кричать:“Молодці!”.
До піаністки долучається чоловік із гітарою. Антуанетта просить грати все в “ля-мінор”.
“Ти, мабуть, в усіх конкурсах перемагаєш?”, – запитує один із слухачів.
“Я не маю грошей, щоб їздити на конкурси”, – відповідає вона. Хтось негайно пускає капелюха по колу; люди кидають гроші, цукерки, шоколад. За кілька хвилин на фортепіано з’являється великий букет квітів.
“Я тут не за оплату! Я просто з вами!”, – дівчина просить людей забрати свої гроші, але ніхто цього не робить. Сивий чоловік, ніби знаючи зміст нашої розмови, вигукує: “Як ти нас організувала! Подивися, скільки людей! Як чудово!“.
Джерело: Українська правда